100 років від дня народження

АНДРІЙ МАЛИШКО
    (1912—1970)  

 Україно моя, мені в світі нічого не треба, 
 Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
     Ім’я Андрія Малишка вже давно й по праву вписане в історію української літератури. Але це аж ніяк не означає, що його художня спадщина належить історії, – краще з його доробку живе активним життям сьогодні і житиме завтра, бо не втрачає з плином часу тієї ідейно-естетичної напруги, яка живить духовну енергію народу 

Андрій Малишко – поет могутнього ліричного обдарування. Реалії дійсності, людські долі, картини природи, екскурсії в історію, проблеми і конфлікти доби – усе це постає в його поезії у сприйманні яскравої, непересічної особистості, пропущеним крізь серце й розум людини з неординарним світобаченням, власними уподобаннями, цілісними критеріями – соціальними й художніми.

 Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. Жилося родині Самійла Малишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант музики.

Музей-садиба Андрія Малишка м.Обухів

 У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, однак уже тоді у юнаковій душі жив потяг до 

прекрасного, до пісні, до поезії. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив здати екзамени. На диво, здав їх успішно, після чого його зарахували на літературний факультет, де Андрій потрапив під опіку Максима Рильського, який викладав та вів літературну студію.

У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах "Молодий більшовик" та "Глобус". Закінчивши у 1932 р. Київський Інститут народної освіти, викладає літературу в Овручі, на Житомирщині. З 1934 р. по 1935р. служить у армії, а потім працює у Харкові, як журналіст.
У 1935 р. з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба», і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання.

Поет жив і творив у добу сталінського режиму, тому змушений був віддати значну данину своєму складному часові: багато його поезій були ідеологічно тенденційними, в них оспівувалось трудове життя країни («Урожай», «Учитель»), недавнє революційне минуле («Бронепоїзд», «Заспів про Боженка»), культурна спадщина («Пам’ятник Тарасові», «Пушкін»). Ця поезія пройнята героїко-романтичним пафосом, що відповідало тодішній атмосфері в країні, яка будувала «суспільство сталінського казарменого соціалізму», нівелюючи особистість. Проте поет мав великий народний дар і рідкісне відчуття естетичної природи слова. Народна етика й пісенне мистецтво зумовили самобутній характер його лірики, в якій утверджувалися краса почуттів і любов до України. В 1938 р. він написав такі проникливі слова, звернені до рідної землі: «Ти мене з дитинства підіймала, / Хліб дала і пісню слов’я, / Відвела доріг мені немало, / Земле, зореносице моя! Як тебе на голос не впізнати, / Серце, і життя моє, і кров, / Найсвятіше слово наше — мати, / Рідна земле, сонячна любов!» Малишко витворив чудову інтимну й пейзажну лірику, насичену яскравими метафорами й образами («Оксана», «Прощання», «Вийду в самий вечір...»).

Другий етап — 1941 — 1956 рр. припадає на воєнне лихоліття Другої світової війни і складні післявоєнні випробування, пов’язані із сталінськими наступами на українську національну культуру, зокрема з погромництвом вірша В.Сосюри «Любіть Україну», творів інших митців слова. Поет досягає високого духовного злету, створивши в роки війни справжні шедеври патріотичної поезії, а по війні немало поем і пісень. Під час війни Малишко служив військовим кореспондентом газет, друкував статті, нариси, поезії. Побачили світ такі збірки: «Україно моя» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Ярославна» (1946) та ін. У післявоєнні роки вийшли збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956).
Третій етап охоплює 1957 — 1970 рр. — нове мистецьке піднесення таланту Малишка. Знову розквітає його пісенна лірика, але водночас пише філософсько-медитативні поезії, спираючись на традиції неокласиків М.Зерова і свого вчителя і найзадушевнішого друга М.Рильського. Поет звертається до канонічного вірша («Сонети синього квітня», «Октави зеленого лісу»), надихаючи його народнопісенною поетикою й образами. Це вершинний період творчості поета, на який припадає поява таких самоцвітних збірок, як «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» (1961), «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій листопад» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). Останнім твором поета, написаним у лікарні за вісім до його смерті, була славнозвісна "Стежина" ("Чому, сказати, й сам не знаю..."), в якій він роздумує над людським життям...
17 лютого 1970 р. Андрій Малишко помер.

Іван Драч: «Ми знову думаємо про нього, всі, хто бачив його, хто слухав його і хто так само слугує українській культурі, мабуть, відчуває Малишка в собі як частину свого єства. Він для нас не просто поет, не просто автор «Прометея» чи «Це було на світанку», чи інших поем, чи прекрасної його інтимної, філософської лірики. Він — ота відкрита гарячінь, яка йде на тебе, яку можна зустріти на порозі рідної хати, яка йде з твого дитинства, з рук матері, з мозольних рук наших батьків, з рідної землі, з самого життя на землі».