110 років з д.н. української письменниці Н.Забіли

"І це вирішило мою долю..."  

Сьогодні ми з вами згадаємо одну чудову людину. Це жінка. Її цікаві вірши, казки, оповідання знають всі діти. Народилася Наталя Львівна 5 березня 1903 року у Петербурзі. В ії родині любили мистецтво – живопис, музику, літературу. Мати часто читала дітям вірші, які знала напам`ять. Тому Наталя змалку цікавилася літературою. Вона вже в дитячі роки пробувала писати. У 1917 році майбутня письменниця разом із сім`єю переїхала на Україну і посилилася близько міста Харкова в невеликому селищі Люботині. Тут вона працювала вчителькою. У 1924 році, коли Наталя Забіла ще  вчилася в Харківському інституті народної освіти, вона надрукувала свої перші вірші. Потім все частіше її вірші з`являються на сторінках багатьох українських газет та журналів. А згодом виходять і перші її книжки.  Майже всі книжки Наталі Забіли написані для юних читачів - для зовсім маленьких і трохи старших, для дошкільнят та 

школярів молодших класів.

Паперовий змій

I

Летить угору птах не птах,      

далеко - аж за дах!

Пташкам перетинає шлях,

Аж мерехтить в очах.

Ось на околицю кудись,

за залізничний міст,

летить, немов осінній лист,

лиш в'ється довгий хвіст.

А я біжу через мости

услід за ним мерщій.

Лети, лети, як птах, лети,

мій паперовий змій!

І він летить, як справжній птах,

 все вище, ще і ще!

Та я мотузочку в руках

Тримаю-не втече!

Біжу, дивлюсь - аж біль в очах,

не бачу рівчака,

і ось – з розгону у рівчак

лечу я сторчака!

У рівчаку якась вода…

Вилажу – сам не свій.

Що всі сміються – не біда!

Шкода – загинув змій.

Якби він трохи більший був,

 та з мотузком міцним,

мене б він в гору потягнув,

і я б летів за ним,

у небо, в сонячну блакить,

де вітер і хмарки,

де тільки пташка пролетить

і линуть літаки…

Що ж саме приваблює дітей у віршах та казках поетеси? Коротко про це сказати важко. А мабуть тому, що поетеса розмовляє з дітьми мовою матері, вона прагне, щоб читачі з інтересом, з любов`ю, з хвилюванням сприймали все, про що вона розповідає.

 

 

Журавлик

На болоті біля річки,

там, де вогко тхне теплом,

ми знайшли кумедну птичку

із пораненим крилом.

Довгі ноги, сірі крила,

на голівці чорний чуб.

Погляда на нас несміло:

- ой, болить… не полечу!..

Як мати, розповідає Наталя Забіла дітям казки, сама їх створюючи. І в тих казках багато вигадки,ніжності, старання, щоб було і цікаво, і повчально, і мальовниче.

Вередливі жабки

Очеретяна хатина

біля річечки була,

і жила у ній родина

не велика , гне мала:

жабка – дід і жабка – бабка,

мама – жабка, тато – жабка

і веселе маленя

                                    жабенятко – жабеня.

                                    Так би жити й поживати,

                                    та чомусь одного дня

                                    почала вередувати

                                    дружна жаб'яча сім'я:

                                    - Тут вода занадто чиста!

                                    - Комарі якісь дрібні!

                                    - На лататті ніде сісти! -  

                                    Буркотіли цілі дні

                                    жабка – дід і жабка – бабка,

                                    мама – жабка, тато – жабка

                                    і веселе маленя

                                   жабенятко – жабеня…

            Як мати Наталя Забіла веде з дітьми розмову у своїх віршах і оповіданнях про все, що іх цікавить. А цих запитань у них, як відомо, завжди багато. Їх цікавить і таємниці природи, і все, що оточує нас.

Чотири пори року

Весела, гарна й кучерява
маленька дівчинка Весна
біжить, сміється, сіє трави,
і пісня ллється голосна.
По всіх усюдах пісня лине,
усе пробуджує від сну,
і всі комашки, всі рослини
вітають дівчинку Весну.
Дерева просять: — Весно красна,
розкрий на гілочках бруньки! —
А луки кажуть: — Кинь-но рясно
по нашій зелені квітки!
І луки буйно зацвітають,
і свіжим листям гай шумить,
а дівчинка росте, зростає
не щогодини, а щомить.

Це не дитя вже — подивіться
на гарну дівчину струнку!
Вона збирає полуниці
і стиглі вишні у садку.
І, світлом сонячним залита,
слідкує, щоб усе-росло...
її тепер вже кличуть — Літо,
хороше Літечко прийшло!
І сонце тепле, й небо синє,
і всюди праця йде на лад.
Вже запашні копиці сіна
на луках вистроїлись в ряд.
А ось веселі, загорілі
вітають Літо малюки,
і плещуться, й здіймають хвилі
під тихим берегом ріки.
Дні йдуть — і золота пшениця
додолу хилить колоски.
Не дівчина вже — молодиця
виходить в поле залюбки.

Турбот і справ у неї досить,
в роботі їй не заважай:
це працьовита й щедра Осінь
збирає добрий урожай.
І яблука зриває гарні.
І груші, й сливи запашні.
І буряки до цукроварні
везуть з плантацій день при дні.
Вже над землею ходить холод,
і путь відкрито всім вітрам.
— Беріть книжки, ідіть до школи!
говорить Осінь школярам.
Ще й помаха пташкам привітно:
— До вирію летіти час! —

І жовте листя непомітно
з дерев зриває раз у раз.

Злітає листя. Жовтий килим
лягає з шурхотом до ніг.
А вже на нього пухом білим
сідає перший чистий сніг.

Вже зникла дівчина колишня,
і молодиці вже нема.,.
І тільки бродить в білій тиші
бабуся лагідна — Зима.

— Ану,— бабуся дітям каже,—
беріть санчата й ковзанці! —
Сама ж не сяде, не приляже,
бо стільки справ в її руці:

вона вкриває льодом води
усіх ставків, озер та рік,
під сніг ховає в полі сходи,
щоб лютий холод їх не пік;

велить, щоб віхоли гуділи,
хилили все живе до сну...
І все спочине... І зраділо
зустріне дівчинку — Весну!

ХОРОША ПОГОДА (Цикл «ПРО ДІВЧИНКУ МАРИНКУ»)

СОНЯЧНО — Чи добра погода? — Спитала Маринка. — На синьому небі Нема ні хмаринки. Всміхається сонце. Усе зацвіло. І ллється у вікна Весняне тепло. А люди веселі Спішать працювати: Копати городи, Поля засівати, Щоб сил набирались Зернинки малі У сонцем зігрітій Вологій землі. Яскраві кульбабки На луках розквітли, Підводять голівки До сонця і світла. На луки зелені Біжить дітвора. — Хороша погода! Весела пора! ДОЩ ІДЕ Сьогодні за хмари Сховалося сонце. Краплинки дощу Стукотять у віконце, І стежить за ними Маринка сумна: — Погана погода! — Зітхає вона. Та квіти і трави, Ковтаючи воду, Шепочуть зраділо: — Чудова погода! Ми хочемо пити, Щоб краще рости, Свіжіш зеленіти, Буйніше цвісти! І в полі зеленім Хвилюються сходи: — Хороша погода! Найкраща погода! Ой, дощику, дощику, Лий, поливай, Готуй для людей Золотий урожай! ВІТРЯНО Розбурханий вітер По полю гуляє, Лозини та квіти Додолу схиляє. І крильми махають Старі вітряки: — Ми любимо вітер, Намелем муки! Плавці підіймають На човнику парус: — Ми з рибної ловлі Вертаємось зараз. Ти, вітре, міцніш Надимай паруси, З багатим уловом Наш човен неси! З веселого вітру Малеча радіє, — Пускає до хмар Паперового змія. І вітер охоче Вступає до гри І високо змія Несе догори! ГРОЗА Від літньої спеки Аж дихати важко. Прив’янули квіти, Замовкнула пташка. Спустилась на землю Задушлива мла — Це хмара все небо Кругом облягла. І блиснула блискавка З чорної хмари, І гримнули грому Розкотисті вдари, І злива линула, Неначе з цебра, Аж ріки побігли Навколо двора! Гроза пронеслась. Оживилися квіти. І дихати легко. І все — як умите. Маринка стриба, Як коза-дереза: — Ну й добра погода! Хороша гроза! ВИПАВ СНІГ Вдягнувшись тепліше, Морозяним ранком Мариночка вийшла І стала на ганку. — Як гарно навколо! Все вкрилось кругом Пухнастим та чистим Блискучим сніжком. У білому вбранні Зелені ялини. Під сніг, як під ковдру, Сховались рослини, Щоб їх не дістали Морози страшні, Щоб взимку заснути Й ожить навесні. Ставаймо на лижі, Сідаймо в санчата, Берімо коньки, Щоб стрілою помчати! Хай щоки щипає Мороз жартома! Хороша погода! Весела зима!

Але більш за все Наталя Забіла писала твори про маленьких діточок – хлопчиків та дівчаток: Оксанок, Маринок, Юрасиків, Михайликів та ін. Вона дуже любила малят, хотіла, щоб вони були здорові, веселі, розумні, більше сміялися, грали, але гарно б вчилась в школі, любили тварин, допомагали своїм батькам, росли добрими і щасливими.

Про дівчинку Маринку та Руду Кішку

Є в нас дівчинка Маринка,
Зовсім крихітна дитинка.
І сестричка Галочка,
Галочка-стрибалочка,
І руда вусата киця —
На малюнок подивіться!
Ось Маринка спить у ліжку,
А круг ліжка бродить кішка.
Кішка спинку
Вигинає,
На Маринку
Поглядає.
— Ой, як добре у колисці!
А мені немає місця...
Я не хочу спать сама,
В мене й ліжечка нема.
Я пішла б собі в комірку,
Тільки мишачі там нірки,
Мишенята
Там стрибають,
Киці спати
Заважають.
Я заснула б на вікні —
Буде холодно мені.
Я заснула б у кутку,
У кутку на килимку,
Тільки там сидить Жучок,
Не пускає у куток.
Ой, як добре у колисці!
Може, й киці буде місце?
Наша кішка — в ліжко скік!
До Мариночки під бік,
Вмить згорнулася в клубочок
І тихесенько вуркоче.
Тут прибігла Галочка,
Галочка-стрибалочка.
Подивилась — от біда!
Спить у ліжечку руда.
— Ах ти ж, киця, наша киця!
Так робити не годиться,
Бо Мариночка мала
Налякатися могла!..
А Мариночка прокинулась,
Побачила кішку — і сміється!

ОКСАНЧИНЕ ВБРАННЯ

У нашої Оксаночки Таке хороше вбраннячко: Шовкова спідничка, Білі черевички, На голівці кучерявій Аж чотири стрічки! Встане рано-зранку Дівчинка Оксанка, Вдягне обережно Трусики мережані, Сорочечку з батисту, Три разки намиста, На маленькі ніжки Шовкові панчішки. А як довго чепуритися, — То не дивно й забаритись! В дитсадок прийшла Оксанка — Всі вже сіли до сніданку. Всі малята чепурненькі, Всі в халатиках синеньких, — Що ж ти пізно так, Оксаночко? Ой, яке ж у тебе вбраннячко! Як в папуги какаду В зоологічному саду! — А Оксанка подивилась, На порозі зупинилась: — Я не хочу граться, Бо помнеться плаття, Бантики розв’яжуться, Туфельки замажуться. Я не хочу сісти, — Може, тут нечисто. Я не хочу бігати, Бо порву намисто! Всі малята в дитсадку Вийшли граться на лужку. Бігали, сміялися, На гойдалці гойдалися, Квіти рвали у лісочку, Будували дім з пісочку, Доганяли бабку, Сполохнули жабку, Розглядали їжака І рогатого жука. А дівчинка Оксанка Стоїть сама на ганку. Вона не може граться, Бо помнеться плаття, Бантики розв’яжуться, Туфельки замажуться, А веселий вітерець Перекрутить комірець. Вихователька прийшла І халатик принесла. Тут Оксаночка зраділа, Вмить халатик цей наділа, Розв’язала швидко стрічки, Поскидала черевички, І намиста три разочки, І батистову сорочку — І побігла босоніжки По зеленому моріжку Квіти рвати, танцювати, Дім з пісочку будувати, Розглядати їжака І рогатого жука!

            Наталя Забіла – також автор прозових творів.

ПРО БІЛОЧКУ ТА ЗАЙЧИКА, ВЕСЕЛИХ ПУСТУНІВ

Живуть собі в лісі друзі - зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка - на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітерець кущі колихає.
Та як прокинуться вранці друзі - іде галас по всій окрузі! Бо такі вони пустуни, такі стрибуни та реготуни, таке з ранку до вечора коять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть одне за одним ганятися, сторчака перекидатися, стрибати через кущі та пні, ще й горлати щосили пісні!.. Гілочки на деревах тріпотять, пташки переполохані хтозна-куди летять, тікає геть лісова дрібнота, жабки стрибають у болото... А зайчик і білочка знай розважаються, якщо й гримне хтось - не ображаються. От одного разу каже їм велика мудра черепаха:
- Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся лихих звірів і птахів - вовків, лисиць або хижих шулік?
- Не боїмося, не боїмося! - гукають зайчик і білочка. - Нема в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ані хижих шулік! Нам нема кого боятися!
- А ви б краще не вихвалялися, - каже черепаха, - в сусідньому лісі таки є страшна птаха. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно - "Кра! Кра!". Отже, поводьтеся пристойно й тихо, бо прилетить вона, й буде вам лихо!
Зайчик та білочка притихли, перезирнулися.
- Ми такої птахи ніколи не бачили! - кажуть вони.
- А ви багато чого ще не бачили, - каже черепаха, - бо ви ще малі, не дорослі. Отож бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук "Кра!" - то тікайте і ховайтеся швидше!
Промовила це черепаха і пішла в своїх справах.
Та наші друзі тільки на одну хвилиночку притихли, а далі знову почали стрибати та на весь ліс галасувати. І було їм дуже весело!
Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. От вона свого міцного дзьоба нагострила, простерла широченні чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галяви сіла.
Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят - зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути!
Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:
"Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися... Не втечуть вони з-під мого дзьоба!" І каже їм лагідним голосом:
- Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:
- Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха - ворона? Ви її знаєте?
- Знаю, знаю, - каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, - вона-то, може, й страшна. Але мене ви не бїйтеся, підійдіть ближче!
- Ми й не боїмося вас, - сказали зайчик та білочка і наблизились на один крок, - ми боїмося тільки ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо - яка вона з виду? Від кого ж нам тікати?
- Грайтеся собі спокійно, - ще лагідніше каже ворона,- якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!
Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
- А який знак? - питають вони.
- Ось так-от голосно вигукну...
Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: "Кра!!!"
Коли це глядь - на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися?
А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі!
Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:
- Оце ж та сама ворона і є!..
А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.

Забіла Наталя Львівна померла 6 лютого 1985 року в м. Києві.