пятница, 29 марта 2013 г.

95 років від дня народження українського прозаїка О.Гончара


 "Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..."
Доля Олеся Гончара, світоча української нації,так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава – Українська Народна Республіка. Він як ровесник ії прожив з вірою, що вона, хоч і була розіп’ята на хресті, ще не вмерла ш не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня ії воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі.
Народився 3 квітня 1918 року в селі у робітничому селищі Ломівка неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпропетровська) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. . Олесь Гончар згадував: «Народився, певне, не 3 квітня, а десь біля Трійці, бо Шура - сестра — каже, що бігала мене шукати в картоплі (де мене знайшли) і картопля була вже велика. Отже, метрики, видно, вже пізніше тато зробили по Шуриних (бо вона народилася 4 квітня)». Коли Терентій Сидорович, солдат, повернувся після Першої світової війни, у нього на грудях золотом сяяли два георгіївські хрести. Недовго тривало щастя родини. Через три роки після війни, надірвавшись на будівництві нової хати, померла мати. Незабаром в хаті вже була мачуха. «Вона, мачуха, всі роки порядкувала в хаті, а не георгіївський кавалер», — зізнався на схилі літ письменник.
 
Хата-музей Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району Полтавської області
Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. 1927 року при вступі до школи був записаний як Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері).
«Він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа.»
                                                                                      Дмитро Білоус

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
 
Олесь Гончар — студент Харківського університету, 1938 р.
У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
Він прийшов у літературу молодим. Прийшов Воїном з фронтів у час, коли Європа і світ стікали кров’ю від найстрашнішої на планеті війни.
У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри, що ще досі проживає там (1995 р.). В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в ВНЗ (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».
 
Надгробок Олеся Гончара на Байковому цвинтарі в Києві
На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.
 
Ювілейна монета на честь Олеся Гончара
 
Поштовий конверт, що присвячений Олесю Гончару
У 1959–1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959–1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.
Від 1973 р. — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.
Письменник Володимир Яворівський у 1980 році написав, що до шістдесяти років Гончар зміг досягти виключно всього, чого спроможен досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР… Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС (брати участь у розв’язанні усіх найглобальніших проблем, які вирішуються не лише в країні, а й на планеті!)
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Олесь Гончар був нагороджений багатьма орденами та медалями. Лауреат Ленінської, Державних та Шевченківської премій. Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.
Тепер, коли Олеся Гончара від нас віддаляють не лише версти війни, а й небесні долини, «голос звідти, з далекого» звучить особливо виразно: відлунням земних доріг і відлунням його небесних дум, які він занотував.
Літературна творчість
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
 
Меморіальна дошка О. Гончару на будинку письменників Роліт у Києві
Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Серед них — романи «Тронка» (1963), (в грудні 1964 передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка»), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно.
Кампанія проти роману «Собор»
Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев'яний козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця де жила його сестра. У 90-их роках собор, який пов'язують з образом собору у книжці «Собор», був відбудований.
Нищівна кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор» у Дніпропетровську стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест в органи влади в Києві, який став відомий як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти "идейно порочного, антисоветского, националистического романа «Собор». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені на різні терміни ув'язнення.
Ось що написав Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 р.:
«Відповідаю другові на листа. Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!