понедельник, 20 февраля 2012 г.

Де і коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови?


Історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. Себто, святкуємо ми цей день з присмаком гірко­ти. 21 лютого 1952 року в Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти уря­дової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний день рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року цей день відзначають і в Україні.
Мови є найсильнішим інструментом збереження й розвитку нашої матеріальної та духовної спадщини. За оцінками ЮНЕСКО, половина з 6 тисяч мов світу можуть найближчим часом втратити останніх носіїв. Усі кроки з підтримки поширення рідних мов не лише слугують сприянню мовній різноманітності й багатомовному утворенню, розвитку ґрунтовнішого знайомства з мовними та культурними традиціями в усьому світі, а й зміцнюють солідарність, засновану на взаєморозумінні, терпимості та діалозі.
21 лютого — свято унікальне. Винятковість; його в тому, що воно є і спільним, і водночас вузько родинним для людей, яких об'єднала спільна історична доля в єдиний моноліт— народ. Це свято — День рідної мови.


Мова - духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен передусім створити в своїй душі світлицю, в якій зберігається найцінніший скарб — МОВА.
У Святому Письмі сказано: «Спочатку було Слово». Для кожної людини воно завжди спочатку. Немає народу, байдужого до рідної мови, до своєї землі, тієї, на якій він народився й живе. Немає в жодній мові й нерідних слів. Батьківська хата, материнська мова, рідна земля — словосполучення, що несуть у собі величезний почуттєвий заряд. І нехай кожна доба, кожний народ наділяє образ своєї Вітчизни індивідуальними ознаками-атрибутами, мотив рідного слова в тому магнітному полі присутній постійно.

Оті слова — одвічне царство мови,
Що вижила й узориться тепер.
Вона звучить магічно, як Бетховен,
В устах братів по крові і сестер.
У ній усе: діброви й верболози,
Дніпра і Ворскли витканий атлас,
Козацька доблесть і кріпацькі сльози,
Ще й дума та, що вистраждав Тарас.
І ти — моя снодвижницькая слава,
мечі і струни, правда і терни
від київського князя Ярослава
до нашої стрімкої бистрини.
(Д. Луценко)

Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих — рідна мова,
Весняних пахощі листків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
(М. Рильський)

О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.
(Д. Павличко)

З далеких докняжих часів витікає наша мовна традиція, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх.
Його розвитку не могли зашкодити чвари й усобиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське нашестя. Гідно подиву, що його не стяла шабля, не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихор навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Ознаки української мови фіксуються в пам'ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих XIст., а без посереднім джерелом української, як і інших слов'янських мов виступає праслов'янська мова.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-бозвиході. Воно начебто чекало великої пори, і вона прийшла: велика ера формування нації –
XVI-XVII ст.
Усе прийшло в досі нечуваний і небачений рух −повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію і поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорозька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігаєтьсяз вибухом визвольних змагань за національну й соціальну спра¬ведливість і свободу.
Виникають друкарні, видаються навчальні посібники, наукові трактати, літературні й публіцистичні твори. У другій половині XVII століття налічується 24 друкарні по всій Україні. Свобода слова була невід'ємним нравом людини, як і право на життя. Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір'ю була мова.
1798 рік. «Енеїда» І. П. Котляревського засвідчила, що жива українська мова має право на книжне літературне користування.
Будеш, батьку, панувати.
 Доки живуть люди,
Доки сонце в небі сяє,
Тебе не забудуть.
Так оцінить Т. Шевченко творчість нашого земляка, родоначальника української мови. Адже знаменита поема стала першим друкованим твором, написаним живою народною мовою, всупереч тогочасній традиції використання в книгодрукуванні книжної української мови, хоч її функціонування поступово ущільнювалося й зводилося нанівець царськими заборонами на українське слово.
Уривок із поезії М. Рильського «Рідна мова».
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів, гарячу,
І осліпити й повести
Ма місце торжища незрячу,
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати.
Топтали під шалений крик,
В'язнили, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.
Ти вся порубана була,
Як Федір у стену безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний,−
Але свій дух велично-гідний,
Як житнє зерно, берегла.
І цвіт весняний — літній овоч
На дереві життя давав,
І Пушкінові Максимович
Пісні вкраїнські позичав,
І до сміявсь Іван Петрович —
Тарас Григорович повстав.

Після Котляревського Т. Шевченко відшліфував нашу мову – дорогоцінний діамант нашого народу. Володимир Самійленко прекрасно про це сказав у вірші «Мова», присвяченому Тарасу Шевченку.
Діамант дорогий на дорозі лежав, -
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того..
Йшли багато людей і топтали його.
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він знайшов.
Камінець дорогий вій одразу пізнав,
І додому приніс; і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
і уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористо блищить,
і проміння його усім очі сліпить.
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислима рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу ввела,
І як зорю ясну, вище хмар піднесла,
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна,
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить!
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у Могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він поважно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш,— ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов'язок кожного.

Комментариев нет:

Отправить комментарий