100 років від дня народження В. Сухомлинського

«Людина, для якої книжка вже у дитинстві стала такою необхідною, як скрипка для музиканта, як пензель для художника, ніколи не відчуває себе обділеною, збіднілою і спустошеною».

В. Сухомлинський

Жив на світі Учитель. Його звали Василь Олександрович Сухомлинський. Він був середнього зросту, худорлявий; каштанове волосся відкривало високе чоло.

Але головними на його обличчі були очі — карі, променисті, то лагідні, замріяні, то вимогливі, запитальні, а то й усміхнені, жартівливі.

Усе своє життя з 17 років Василь Олександрович працював у школі. Учитель за покликанням душі, він учив маленьких і великих школярів грамоти, математики, літератури, історії.

Але більш за все він хотів навчити дітей думати, відчувати, радіти й сумувати не лише своїми власними радощами й печалями, а й татовими і маминими, дідусевими й бабусиними, братовими й товаришевими, зайчика і синички, верби і тополі, місяця й вітру, всієї нашої землі.

Для цього Учитель сам писав казки й розповідав дітям, їхнім батькам, учителям. Він написав багато, більше 1500, казок, оповідань, притч, замальовок з життя дітей. У них Учитель розкрив широкий, різноманітний, різнобарвний світ, що сточує кожну дитину, охоплює все наше життя.

Він хотів, щоб цей світ увійшов у душу маленької дитини, проріс чуйністю, добротою, дбайливістю, відповідальністю і людяністю.

Учитель не лише са м писав казки і розповідав їх дітям, часто серед природи, у зеленому класі, який він називав Школою під Голубим Небом або Школою Радості, а й учив дітей самих складати казки, пробуджував у них думку і слово.

"Казка, — любив повторювати він, — це, образно кажучи, свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови."

От зараз і ви, маленькі читачі, доторкнетесь до думки і слова Василя Олександровича, до його веселкового казкового світу, який він так хотів перенести у ваші душі і серця.

Хочеться, щоб він пробудив у вас бажання зробити щось хороше, приємне всім, кого ви любите, знаєте, а також незнайомим і всім-всім-всім. 

(Ольга Сухомлинська)

БАБУСИН БОРЩ

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали ось до неї в гості.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки варила, — двічі посолила. Поставила і на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю... Стара вже... От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний!
Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно. Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили, — каже Ніна. — Такий смачний, що про сіль і не подумала.
— Значить, солила, — з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю, — і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.

*******

БАБУСЯ І ПЕТРИК

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.
Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.
— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.
Петрик задумався. А згодом мовить:
— Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...

*******

БАБУСЯ МОТРЯ Й АНДРІЙКО

В одній початковій школі, в другому класі вчиться хлопчик Андрійко. Він сидить біля вікна. За вікном — колодязь. До колодязя приходить по воду бабуся Мотря, що живе біля школи.
Побачить Андрійко бабусю Мотрю й каже учительці:
— Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко біжить, допомагає бабусі витягти відро й швидко повертається до класу.
Сьогодні на уроці арифметики контрольна робота. Ніяк не виходить в Андрійка задача. Коли це бачить...
— Маріє Петрівно, — радісно гукає Андрійко, — бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко побіг. Минуло п’ять, десять, двадцять хвилин, а його немає. Уже й дзвоник пролунав, Андрійко не повернувся. Зібрала Марія Петрівна зошити з контрольною роботою.
Заходить Андрійко до класу розпашілий і мокрий.
— Де ти був? — питає вчителька.
— Бабусі Мотрі воду носив. Аж десять відер приніс. І підлогу помив...

*******

ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невели¬кий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця.
Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Ну що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...
— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

*******

БЕРБА НАД СТАВОМ

Запам 'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дупляста. Мене й узяла гадка — може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара...
Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути: а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли три паростки — ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої.
І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.

Джерело